Освітній експерт розкритикував нові правила безпеки у школах
Про це стало відомо з позиції Ігоря Лікарчука.
Міністерство освіти і науки затвердило типові правила доступу і перебування учасників освітнього процесу та інших осіб на території шкіл.
Документ визначає, хто може заходити до закладу освіти у робочий час, за яких умов допускаються батьки, працівники та сторонні особи, а також кого школа має право не впускати на свою територію.
Після появи цих правил освітній експерт Ігор Лікарчук, колишній керівник Українського центру оцінювання якості освіти, виступив із різкою критикою.
Його зауваження стосуються не самої потреби у безпеці, а підходу, який, на його думку, зводить шкільний захист до пропускного режиму, відповідальних осіб, журналів обліку та внутрішніх інструкцій.
“Читав і дуже намагався зрозуміти основні сенси цього документа. Вибачте, але не знайшов. Натомість, знайшов проблеми”, – заявив Лікарчук.
За його словами, документ залишає поза увагою найважливішу ланку шкільної безпеки – дитину.
У правилах багато уваги приділено контролю входу до школи, однак бракує відповідей на практичні питання.
Зокрема, як учень має діяти у разі загрози, кому повідомляти про небезпеку, як не розгубитися у критичній ситуації та як розпізнати ризик до того, як він стане очевидним для дорослих.
“Безпека в закладі освіти зведена до пропускного режиму. Ні культури безпеки, ні сценаріїв ризику, ні поведінкових алгоритмів для дітей, учителів, батьків. Є турнікет, журнал, відповідальна особа – і вважається, що безпека забезпечена”, – зазначив експерт.
Лікарчук наголошує, що шкільна безпека не може триматися лише на дверях, турнікеті, черговому працівнику та підписах у журналі.
Такі елементи можуть упорядковувати доступ, але не створюють повноцінної системи захисту, якщо діти, вчителі й батьки не мають зрозумілих алгоритмів поведінки.
На думку експерта, дитина в такому підході сприймається переважно як об’єкт контролю.
Її треба провести через режим доступу, проконтролювати й поінформувати.
Водночас для реальної безпеки учень має розуміти власну роль.
Він має знати, як поводитися з незнайомцями на території школи, як реагувати на підозрілі предмети, як діяти під час паніки, куди звертатися у разі тиску, погроз або небезпечної поведінки інших людей.
У школі, де навчаються сотні дітей різного віку, однієї адміністративної процедури замало.
Молодші учні можуть не відрізнити звичайну ситуацію від небезпечної.
Підлітки часто соромляться повідомляти дорослим про проблему.
Частина батьків очікує від школи миттєвого реагування навіть тоді, коли правила не дають працівникам достатніх повноважень.
Окрема претензія Лікарчука стосується навантаження на працівників освіти.
У реальному шкільному житті контроль входу часто виконує черговий учитель, адміністратор, технічний працівник або інша людина без спеціальної охоронної підготовки.
Такий працівник може перевірити, хто заходить до приміщення, попросити пояснити мету візиту та повідомити адміністрацію.
Однак він не має повного набору інструментів для виявлення небезпечних предметів або зупинення агресивної людини.
Через це між вимогами до безпеки та реальними можливостями школи виникає розрив.
Особливо небезпечним він може бути у закладах без професійної охорони.
Для директорів, за словами Лікарчука, ситуація також ускладнюється.
Керівник має організувати правила доступу, призначити відповідальних, погодити внутрішні процедури, пояснити їх працівникам, батькам і учням, а також відповідати за наслідки, якщо щось піде не за планом.
У школах із великим навантаженням, нестачею персоналу та обмеженим фінансуванням такий обсяг відповідальності стає серйозним викликом.
“Вся відповідальність знову падає на директора закладу. Директор має дозволити, погодити, затвердити, проконтролювати, вирішити, кого пускати без документа, що робити з нетверезим учнем, як пропускати аварійні служби. Тобто держава пише папір, а реальний ризик перекладає вниз”, – зазначив експерт.
За типовими правилами, у робочий час безперешкодний доступ до школи мають керівник, його заступники, вчителі, працівники закладу та особи, залучені до освітнього процесу.
У неробочий час навіть працівники школи повинні мати письмовий дозвіл директора.
Батьки можуть приходити до закладу відповідно до правил, які встановлює конкретна школа на основі типових вимог.
Такий підхід дає кожному закладу можливість адаптувати порядок доступу до власних умов, зокрема розміру приміщень, наявності укриття, охорони та кількості учнів.
Однак критика Лікарчука зосереджена на відсутності практичної частини.
На його думку, правила мали б пояснювати дії всіх учасників освітнього процесу в різних ситуаціях.
Для школи важливо не лише знати, кого впускати до приміщення.
Потрібні готові сценарії на випадок агресивної поведінки відвідувача, появи небезпечного предмета, загрози насильства, паніки серед дітей або порушення правил під час повітряної тривоги.
У таких сценаріях мають бути зрозумілі ролі.
Хто діє першим, що робить учитель, як працює черговий працівник, хто повідомляє директора, хто викликає поліцію, хто супроводжує дітей і хто комунікує з батьками.
Без цього, вважає експерт, шкільна безпека легко перетворюється на набір пунктів в інструкції, які не допомагають у момент реальної небезпеки.
Важливою частиною мала б бути системна робота з дітьми.
Учням потрібно пояснювати безпечну поведінку не через разові оголошення, а через регулярні тренування, розбір ситуацій, зрозумілі правила спілкування з дорослими та можливість повідомити про загрозу без страху бути висміяними або покараними.
Після початку повномасштабної війни українські школи працюють у значно складніших умовах.
Частина закладів має укриття, частина навчає дітей дистанційно, частина поєднує очні уроки з онлайн-форматом.
Директори й учителі постійно враховують повітряні тривоги, евакуаційні маршрути, психологічний стан дітей і вимоги безпеки.
У таких умовах правила доступу до школи справді мають значення.
Стороння людина в приміщенні, небезпечний предмет або хаотична поведінка під час тривоги можуть створити додаткову загрозу.
Водночас сам контроль входу не вирішує всіх проблем, якщо шкільна спільнота не знає, як діяти разом у кризовий момент.
Лікарчук вважає, що документ написаний для “ідеальної школи з КПП”, тоді як реальна українська школа часто має кілька входів, неналежний паркан, відсутність охорони, одну чергову техпрацівницю та директора, який відповідає одразу за все.
“Документ написаний для юридичного страхування авторів. Дуже видно бажання не стільки допомогти школі, скільки приховатись формулами: Конституція, недискримінація, персональні дані, журнали, погодження, розпорядження. Найслабше місце у документі – дитина. У документі дитина майже не суб’єкт безпеки, а об’єкт пропуску, нагляду та інформування. Немає головного: як навчити дітей діяти, розпізнавати небезпеку, повідомляти, не боятися, не панікувати”, – заявив експерт.
Окремо Лікарчук звернув увагу на фінансову сторону нових правил.
За його словами, документ не пояснює, хто оплачуватиме їхнє реальне виконання.
Якщо школа має контролювати доступ, перевіряти відвідувачів, стежити за порядком і реагувати на порушення, для цього потрібні люди, підготовка та ресурси.
У документі, за словами експерта, немає згадки про додаткове фінансування, зміни до штатних розписів або введення окремих посад для такої роботи.
На практиці відповідальною особою в багатьох школах може стати черговий учитель, вахтер або прибиральниця.
Вони працюють у закладі щодня, але не мають повноважень, підготовки та засобів для повноцінного контролю безпеки.
Через це на працівників школи фактично покладають завдання, які виходять за межі їхніх посадових обов’язків.
Ще одна проблема, на якій наголошує Лікарчук, – відповідальність за порушення правил.
У документі, за його словами, немає чітко прописаних наслідків для людини, яка відмовиться виконувати вимоги відповідальної особи, проігнорує порядок доступу або поводитиметься агресивно.
За такої моделі працівник школи зобов’язаний реагувати, але не має реального механізму впливу на порушника.
Лікарчук також ставить питання про виявлення заборонених предметів.
Документ передбачає обмеження на їхнє внесення до школи, однак не пояснює, як відповідальна особа має їх виявляти.
У школах немає єдиного порядку огляду, спеціального обладнання й персоналу, який міг би професійно оцінити ризик.
“Жодної відповіді на прості запитання: хто за все це заплатити? Мабуть, такою відповідальною у більшості випадків буде черговий вчитель. Або прибиральниця. Чи вахтер. Адже про зміни до штатних розписів чи додаткове фінансування у документі немає жодного слова.
Жодної відповідальності за порушення цього порядку ні для кого не передбачено. Тобто, порушник може повернутись спиною до «відповідальної особини», пославши її услід за російським кораблем, і йому нічого за це не буде… Найцікавіше. А як «відповідальна особа» виявлятиме «заборонені предмети?»”, – зазначив Лікарчук.
Підсумовуючи, експерт назвав документ типовим управлінським продуктом української системи освіти, створеним без достатнього розуміння щоденного життя школи.
На його думку, замість відповіді на реальну небезпеку запропоновано процедури, замість культури безпеки – журнали й записи, замість повноцінної системи – відповідальну особу біля дверей.
“Це типовий управлінський витвір української системи управління освітою, складених людьми, яку ту освіту давно не побачили. У ньому замість відповіді на реальну небезпеку – процедура; замість культури безпеки – журнал; замість системи – відповідальна особа біля дверей. І я не здивований його появі”, – наголосив Лікарчук.
Як повідомляв ThePublic, МОН запускає нові підручники для 1 і 5 класів: що зміниться
Читайте нас в Telegram
