Українці по всій Європі залишаються між двома домівками через війну
51 річна журналістка Марина Бондаренко тримає у квартирі в Польщі три зібрані валізи. Вона виїхала з Києва разом із сином і матір’ю 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала вторгнення. Тоді вона думала, що перебуватиме за кордоном місяць або два.
Минуло чотири роки, але вона досі працює в україномовній редакції, яка орієнтується на понад 1,5 мільйона українців у Польщі. За її словами, не раз здавалося, що повернення вже близько. Родина пакувала речі та готувалася їхати додому, але чергові обстріли і перебої з електрикою та опаленням у Києві змушували залишатися.
Марина Бондаренко хоче возз’єднатися з чоловіком Андрієм Дудком, 44 річним колишнім телеоператором, який нині служить оператором дрона на фронті. Вона каже, що не може привезти дитину під ракети.
У Польщі великі українські громади сформувалися у Варшаві та Кракові. Водночас інколи виникає напруження з місцевими жителями, які скаржаться на конкуренцію за соціальні виплати та робочі місця.
За даними ООН, у Європі перебуває понад 5 мільйонів українців. Близько трьох чвертей із них становлять жінки та діти, оскільки в Україні діє воєнний стан і чоловікам призовного віку заборонено виїзд.
Уряд Володимира Зеленського сподівається, що після завершення війни 70 відсотків українців повернуться. Водночас опитування показують, що з часом частка тих, хто планує повернення, зменшується.
11 річний син Марини Бондаренко Данило каже, що майже не пам’ятає життя в Україні. Він зазначає, що не думає про повернення, хоча в школі стикався з неприязним ставленням до українців.
Ірина Кушнір та Ольга Єрмоленко, які навчалися разом у Харкові, зустрілися знову в Стамбулі після початку війни. Ірина Кушнір виїхала, залишивши 19 річну доньку Софію в Україні. Спочатку вона планувала коротке перебування, але через чотири роки одружилася з турком і працює викладачкою в українському відділенні Стамбульського університету.
Ольга Єрмоленко працює дистанційно фінансовою спеціалісткою для українських клієнтів. Її 73 річна мати Тетяна живе в Харкові. Вона каже, що почувається між минулим і можливим майбутнім, стежить за новинами з України та вчить турецьку мову. Коли бачить повідомлення про ракетні удари по Харкову, одразу телефонує матері, щоб переконатися, що з нею все гаразд.
