Мюнхен-2026: кінець ілюзій - хто і за чий рахунок хоче «довгу війну»
Перший сигнал - зі США. Виступ держсекретаря США Марко Рубіо був максимально дипломатичним за формою і доволі холодним за змістом. Так, звучали слова про партнерство й єдність. Але ключовий меседж читався чітко: Сполучені Штати діятимуть, виходячи з власних національних інтересів, навіть без повного консенсусу із союзниками. У перекладі з дипломатичної мови це означає просту річ - автоматичного безпекового зонтика більше немає. Європі варто готуватися до того, що Вашингтон може ухвалювати рішення самостійно - у тому числі щодо України. Світ дедалі менше нагадує систему «правил» і дедалі більше переходить у логіку сили та прагматизму. Мюнхен це лише зафіксував.
Другий, значно складніший для нас аспект - європейська логіка «довгої війни». У кулуарах дедалі частіше звучить теза, що поки Україна воює - Європа виграє час. У частини європейських політичних кіл серйозно проговорюється сценарій війни до 2029-2030 року як спосіб максимально виснажити Росію. Для них це геополітичний розрахунок. Для нас - це життя людей, демографія, економіка й майбутнє держави.
Саме тут стає зрозуміло, чому президент іноді публічно й доволі жорстко реагує на окремих європейських партнерів. В Україні частина аналітичного середовища критикує такі кроки, мовляв, не варто дратувати союзників. Але треба чесно усвідомлювати - президент Зеленський бачить реальну політичну кухню Європи значно глибше, ніж коментатори в студіях. Якщо він іде на публічні сигнали - це не емоція, а усвідомлення процесів і ризиків.
Так, Європа виділяє великі пакети допомоги - 90 млрд євро та інші програми підтримки. Ми вдячні за це. Але це не благодійність. Це інвестиція у власну безпеку. І це найменше, що ЄС може заплатити за те, що Україна фактично стримує головну військову загрозу на континенті. Україна платить незрівнянно більше - життями десятків тисяч людей, втратами економіки, демографічним провалом, зруйнованою інфраструктурою. Тому романтизувати європейську допомогу не потрібно - вона прагматична. І наша політика також має бути прагматичною.
Третя лінія - Китай. Міністр закордонних справ КНР Ван І спробував зіграти на європейських амбіціях, заявивши, що Європа має бути «за столом», а не «в меню» переговорів. Формулювання красиве. Але стратегічна реальність інша. Саме Китай став головним економічним бенефіціаром затяжної війни. Рекордний товарообіг із Росією, енергоресурси зі знижками, розрахунки в юанях, постачання компонентів подвійного призначення - усе це дозволяє Москві зберігати стійкість. Формально Пекін не постачає готової зброї. Фактично - підживлює російську військово-промислову машину.
Затяжна війна вигідна Китаю в кількох вимірах - Росія стає залежнішою, Європа слабшає, трансатлантична єдність розмивається, США втягнуті у тривалу конфронтацію. Це стратегічний виграш без прямої військової участі.
Головний підсумок Мюнхена простий і водночас непростий - світ входить у фазу відкритого перерозподілу сил. США діють автономно й жорстко. Європа мислить категоріями власного виграшу часу. Китай веде довгу гру. У цій конфігурації Україна не може дозволити собі бути інструментом чужого виснаження чи «буфером» між центрами сили. Наш інтерес - не війна до 2030 року заради чужої геополітичної арифметики, а реальні гарантії безпеки, стратегічна інтеграція в європейський оборонний простір і завершення війни на умовах, які не знищать країну.
Мюнхен-2026 показав головне - підтримка є, але ілюзій більше немає. І це означає, що далі доведеться грати жорстко, тверезо й виключно у власних інтересах.
Першоджерело: Facebook сторінка автора
Усі тексти в рубриці "Позиція" публікуються з першоджерел у повному обсязі. Редакція може не поділяти думки авторів і не несе за їх висловлювання відповідальність.
