Перш ніж писати у кодексі слово «доброззвичайність», варто провести великий суспільний аудит
У проєкті нового Цивільного кодексу з’явився термін «доброзвичайність», який автори визначають як сукупність моральних норм і стандартів поведінки. Водночас походження цих уявлень у тексті не пояснюється.
Не відпускає мене ця ДОБРОЗВИЧАЙНІСТЬ.
Хочу зробити свої замітки на полях нового Цивільного кодексу.
Термін «доброзвичайність» ми вперше почули від творців нового Цивільного кодексу. За їхнім задумом, це сукупність моральних норм і принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних у суспільстві уявлень про належну поведінку, що усталилися в ньому. Відповідно, поведінка, яка не відповідає доброзвичайності, матиме юридичні наслідки.
Ідея сама по собі звучить шляхетно. Закон, мовляв, не вичерпує всього, що людина має або не має робити: понад буквою закону стоять «загальновизнані уявлення про належне». І коли двоє сперечаються в суді, суддя бере в руки лінійку сформованої у вузькому колі зацікавлених осіб «народної моралі» та вимірює за нею поведінку сторін.
Однак тут і виникає питання, на яке автори кодексу, схоже, навіть не намагалися відповісти: коли саме, де саме в історії України сформувалися у нашому суспільстві ці еталонні уявлення, які тепер пропонують застосовувати як юридичний стандарт? Спробуємо вловити невловне.
Може, доброзвичайність формувалася і формується у владних кабінетах просто зараз — під шум плівок «Міндічгейту»? В аудіозаписах, де поважні люди обговорюють відкати, схеми та частки, ми, мабуть, і мали вловити голос народної моралі. Тоді залишається лише уточнити: за якою саме реплікою його закодовано.
Чи, може, її пресували протягом тих семи років, поки писався сам кодекс, — у тиші наукових кабінетів, паралельно з війною, корупційними скандалами та епохою «не на часі»? Цікаво, чи звіряли автори свої формулювання зі стрічкою новин.
Стефанчук каже, що Цивільний кодекс — це результат 7-річної роботи. Тобто ймовірно, що доброзвичайність визрівала в «епоху брехні» попередника чинного президента? Тієї самої епохи — «яких тобі, блд, не хватаєт реформ?».
Або раніше — у часи правління «зека», якого народ вирішив «геть»? Тоді еталоном доброзвичайної поведінки був, напевно, кортеж із мигалками, маєток у Межигір’ї та страусина ферма як приватний антистрес.
А ще раніше — за «помаранчевих», коли «любі друзі» зайняли крісла, а руки одного з очільників «нічого не крали». Можливо, доброзвичайність — це кругова порука таких самих рук?
Або відступимо ще глибше — у дев’яності, до часів Кучми, коли молоді хлопці в малинових піджаках і колишні комсомольці поділили заводи, шахти, пароходи. Епоха, коли слово «олігарх» уперше стало професією. «Розбірка», «стрілка» стали формою комунікації. Ось де, очевидно, і кувалися еталонні уявлення про належне.
Поїдемо далі. До часів космосу й атомних станцій, до колгоспів, де праця за «палички» формувала, мабуть, саме той високий стандарт етики, який тепер цитуватимуть у судових рішеннях.
До часу, коли «дістати» означало більше, ніж «купити». Тоді не судді з прокурорами вирішували питання, а «завсклад, товаровєд, директор магазин».
Йдемо далі. До сталінізму — епохи, де доброзвичайність, певно, означала вчасно написати донос на сусіда, перш ніж він напише на тебе.
До Голодомору — коли еталонна поведінка полягала в тому, аби виживати самому й не питати, куди подівся хліб. До «руїни», де етичні стандарти диктували то московський воєвода, то польський пан, то турецький паша — кожен у свою чергу і за своїм статутом.
Питання у мене одне: коли саме сформувалася доброзвичайність шановного пана Стефанчука і в кого саме — у тих, у кого відбирали хліб, чи в тих, хто його відбирав? У розкуркулених — чи в тих, хто розкуркулював?
Творці кодексу, схоже, виходять із комфортного припущення, ніби існує якесь невидиме «суспільство», у якому вже усталилися «загальновизнані уявлення про належне», — і нам залишається лише зчитати їх. Але історія України ХХ–ХХІ століть — це передусім історія розриву моральних традицій. Кожне покоління жило за іншими правилами, бо інакше у нього не було шансу вижити. І кожне покоління мовчки приймало правила, які встановлювали ті, хто мав силу.
Сьогодні ця сила у Гетманцева, Милованова, Пишного, Міндіча (ім'я їм легіон) і, звичайно, Стефанчука. Зарплата військовим — 20 тисяч, прожитковий мінімум для мільйонів пенсіонерів — 2,5 тисячі, військовий поза штатом — 840 грн на місяць, ВПО — нуль тисяч. А зарплати державним менеджерам — 100–200 тисяч, суддям — 200–300 тисяч, топам держбанків та держпідприємств — мільйон грн на місяць. Розрив у доходах тих, хто бюджети розподіляє, і тих, хто від них залежить, — понад 100 разів!
Звідси й парадокс. Якщо ми чесно подивимося на свою історію, доведеться визнати: наша «доброззвичайність» — це часто моральність переможця, моральність загарбника. Того, хто відбирав хліб, а не того, у кого відбирали. Того, хто опинився на плівках, а не того, хто плівки слухає.
І коли сьогодні законодавець каже: «Будемо міряти вашу поведінку доброзвичайністю», — варто спитати: а чию саме доброзвичайність ви маєте на увазі? Доброзвичайність влади 1933-го? 1937-го? 1991-го? 2004-го? 2014-го? Чи, може, ту, що склалася за останні сім років написання самого кодексу?
Я не проти високих зарплат державних менеджерів, як не проти самої ідеї моральних стандартів у праві. Але я хочу чітку сітку зарплат, де міністр отримує не більше 10 прожиткових мінімумів, як у Польщі, як у країнах Балтії, як у Європі чи Сполучених Штатах! Тобто справедливо. І щоб прожитковий мінімум відповідав фактичному — 7,5 тисячі грн, який встановлено Міністерством соцзахисту, а не фейковим 2,5 тисячам, які виділив на одного пенсіонера міністр фінансів! А тепер влада просуває закони про конфіскацію майна у боржників, яких сама і створила!
Усі великі правові системи рано чи пізно визнають, що норма не може жити сама по собі, без етичної бази. Проблема в іншому: не можна посилатися на «загальновизнані уявлення», коли суспільство не пройшло чесної розмови про власну історію. Не можна брати з полиці «народну мораль» як готовий вимірювальний прилад, якщо ми так і не з’ясували — хто саме, у чиїх інтересах, якими матеріалами цю полицю наповнював.
Може, перш ніж писати у кодексі слово «доброззвичайність», варто провести великий суспільний аудит: які саме звичаї ми вважаємо «добрими» — і чому. Бо інакше ми ризикуємо отримати юридичну категорію, у яку вільно вміщуються і автори кодексу, і їхні опоненти, і герої «Міндічгейту», і їхні розслідувачі — кожен зі своєю «загальновизнаною» правдою.
А це вже не доброзвичайність. Це звичайні відомі усім кримінальні «поняття». Тільки в новій, цивільно-кодексній обкладинці.
Усі тексти в рубриці "Позиція" публікуються з першоджерел у повному обсязі. Редакція може не поділяти думки авторів і не несе за їх висловлювання відповідальність.
