У законопроєкті про соцпослуги пропонують державне фінансування супроводу дітей під час інклюзивного навчання
Законопроєкт №14191, ініціатори документа наполягають на необхідності державного фінансування супроводу дітей під час інклюзивного навчання.
У першій редакції законопроекту 14191 ми пропонували фінансування ряду соціальних послуг за рахунок Державного бюджету. Однак у редакції до другого читання з переліку всіх пропонованих послуг ми поки що знайшли консенсус лише щодо одної – раннього втручання. Водночас я переконаний, що інші пропоновані соціальні послуги є не менш важливими для розвитку дитини, сім’ї та інклюзивного безбар’єрного суспільства.
А тепер коротко про те, чому саме ці соціальні послуги ми вважаємо необхідним фінансувати з Державного бюджету.
Почнемо з супроводу при інклюзивному навчанні.
Стаття 53 Конституції України гарантує, що кожен має право на освіту. Однак сьогодні в Україні це право реалізується далеко не однаково для всіх – для багатьох дітей з особливими освітніми потребами (ООП) шлях до школи чи садочка – це щоденна боротьба родини за елементарну можливість бути присутньою в класі.
Йдеться про послугу супроводу під час інклюзивного навчання — простіше кажучи, про асистента дитини, який допомагає дитині у самообслуговуванні, харчуванні, пересуванні під час перебування у школі, у комунікації з педагогами та іншими дітьми, у дотриманні безпеки та контролі самопочуття, у перебуванні в садочку чи школі протягом дня. Без цього супроводу частина дітей фактично не може відвідувати заклад освіти.
І тут виникає парадокс української системи.
ІРЦ, інклюзивні класи та групи, підручники для дітей з ООП, педагогічні працівники, у тому числі асистенти вчителя – фінансуються переважно за рахунок освітньої субвенції з держбюджету. Але коли у висновку ІРЦ зазначено, що дитина потребує асистента дитини, відповідальність перекладається на місцеве самоврядування, оскільки послуга супроводу під час інклюзивного навчання визначена як базова соціальна послуга.
І саме тут право на освіту починає залежати від фінансової спроможності громади, пріоритетів місцевої влади, і в цілому, чи “розуміють” у конкретній громаді важливість інклюзії. У результаті маємо критичну нерівність доступу дітей до освіти.
За даними Нацсоцслужби, у 2024 році було надано лише 392 послуги супроводу під час інклюзивного навчання; кількість звернень становила 756; у низці областей така послуга не надавалася взагалі. А це лише офіційні звернення. Реальна потреба значно вища, адже багато батьків навіть не звертаються.
У підсумку матері часто змушені залишати роботу, самостійно супроводжувати дитину в школі або взагалі відмовлятися від повноцінного інклюзивного навчання. Тобто держава декларує право на освіту, створює інклюзивні класи, але не забезпечує одну з ключових умов, без якої частина дітей фізично не може скористатися цим правом. І саме тому фінансування цієї послуги має бути відповідальністю держави, а не залежати від спроможності конкретної громади.
Міжнародна практика це підтверджує. Зазвичай, фінансування асистентів дитини не відділяється від фінансування системи інклюзивної освіти і часто, як в Європі, так і в США, інклюзивна освіта фінансується або співфінансується з державного бюджету шляхом субвенцій до місцевих бюджетів або грантів.
Саме тому наступного тижня відбудуться громадські слухання, де ми будемо детально обговорювати ці зміни та шукати шляхи виправлення ситуації. Це можливість для експертів, батьківської спільноти та представників влади висловити свою позицію, щоб право на освіту врешті стало реальним для кожної дитини, незалежно від бюджету її громади.
Належне фінансування послуги супроводу при інклюзивному навчанні – це не лише питання соціальної політики, а в першу чергу, питання реалізації конституційного права на освіту.
Усі тексти в рубриці "Позиція" публікуються з першоджерел у повному обсязі. Редакція може не поділяти думки авторів і не несе за їх висловлювання відповідальність.
